Давати дитині право вибору чи ні?
Міла. 3 роки
Дівчинка з хорошої сім’ї, на жаль, останнім часом виявляє стрімке погіршення поведінки. Крім того, мама з татом помітили, що у дитини стали прогресувати систематичні моргпння очками і періодичні нічні нетримання. Хоча раніше проблеми мокрих штанців цілий рік за нею не помічалося. Батьки затягали дочку по фахівцях: неврологів, остеопатів. Результату – нуль.
Мама з татом люди розумні. Під час зустрічі з психологом розповідають про те, що намагаються не тиснути на донечку, в конфліктній ситуації воліють з нею домовитися. Але істерики трапляються із завидною постійністю: «Іди звідси! Ні, йди сюди! Хочу сама! Допоможи мені зараз же!». Ніякої послідовності і логіки, одні неконтрольовані емоції.
«Зазвичай увечері вона дивиться мультфільми. Перед тим як включити комп’ютер, ми з нею домовляємося про те, що подивитися можна тільки два мультика, а потім спати, тому що багато мультиків дивитися шкідливо. Згодна? Міла погоджується, але коли закінчується другий мультфільм і ми починаємо «відривати її від екрану», починається істерика. І тут не допомагає нічого, ні вмовляння, ні перемикання уваги, ні методика «очі в очі».
Коля. 9 років
У третьокласника Колі не заладилося з навчанням з першого дня в школі. Тому мама до кінця його третього класу просто на межі нервового зриву, а все від того, що посадити його за домашку – справжня проблема. За спиною купа перепробуваних методик по формуванню мотивування у дитини: і складання розкладу занять на стіні біля столу, і договори, і будильник на потрібний час. Результатів немає. Щодня в квартирі хлопчика програється один і той же сценарій: «Ти пам’ятаєш, як ми з тобою домовилися? Рівно о 4 годині ти повинен сидіти за письмовим столом і робити уроки». Він погоджується. Але коли настає час «гризти граніт науки», у хлопчика знаходиться купа причин, щоб не займатися домашгім завданням: то пити, то їсти, то іграшки забув зібрати. Мама від безвиході сипле банальностями про «вчитися – завжди знадобиться» і про особисту відповідальність за навчання. Закінчення вечора завжди одне і те ж: хлопчик плаче за столом, мама намагається зняти стрес відром валер’янки. Обидва тихо ненавидять один одного і обставини.
Микита. 14 років
Мама не заперечує, у хлопчика комп’ютерна залежність, як і у більшості його однолітків сьогодні. На кардинальні заходи мама не вирішується: відняти або розбити телефон – це вже занадто. Тому краще домовлятися з хлопцем: все повинно бути в міру. Зроби уроки, а потім можеш півтора годинки і пограти. Ніхто тобі не забороняє і поспілкуватися в соцмережах з півгодини перед сном. Нещодавно встала вночі в туалет, а у нього повним ходом перегляд відео в спальні. Виявляється, це систематично. «А я все думаю, чому він вранці встати в школу не може і на першому уроці спить. Я йому кажу: «Ми ж домовилися, як дорослі люди. Як же можна так безвідповідально робити?». А він, немов вовченя огризається і ображається».
Ну як? Допомагають домовленості?
Що спільного в цих трьох ситуаціях? Слово: «Домовимося» і брехня з боку батьків. Адже мами і тата завжди брешуть, коли говорять про домовленості.
Хіба може трирічна Міла щось вирішувати сама? Це ілюзія: «Давай ми разом… Згодна?» Це зовсім не Міла вирішила, що двох мультфільмів буде досить, а її батьки. Насправді, малятко взагалі вирішити сама нічого не може. Але подається це батьками так, ніби це спільна відповідальність: дочки і їхня. Дитина відчуває цю нестиковку в філософії батьків. Звідси протест проти несправедливо покладеної на неї відповідальності і невротичні прояви у всій красі.
Коля теж відчуває, що його обманюють, коли говорять: «Давай домовимося!». Мама може або надати йому повну свободу і можливість нести відповідальність за свою бездіяльність з уроками, або посилити контроль, але тоді навчання – це її відповідальність. Вибір за мамою, але дитина повинна знати, в який саме «сценарій» вона потрапила, і підлаштовуватися, відповідно до ситуації.
Микита в тих же «жорнах» педагогіки під гнітом: «Домовимося». Батьки під цим гаслом просто озвучили свої бажання, стосовно його взаємодії з віртуальним світом. А ось відповідальність за виконання цього свого бажання вони урочисто поклали на сина. До речі, і претензії за порушення «усного договору» вони теж пред’являють йому. У підсумку через такі от нестиковки хлопчик відчуває в собі хронічну образу на батьків.
Як же бути?
Як тільки мами і тата героїв нашої розповіді за порадою психолога перестали грати в демократію і включили «батьків», ситуація налагодилася.
Міла після введення в ужиток батьків фрази: «Зараз буде ось що…», почала чути свій «біологічний будильник», а нервове моргання через місяць зникло.
Мама Колі вирішила не втручатися в процес уроків і дати синові можливість «пожинати плоди» своєї бездіяльності. До речі, хлопчик через кілька місяців усвідомив свою особисту відповідальність за уроки. Не сказати, що вчитися він став краще, але робив домашку самостійно і без нарікань.
Мама Микити ситуацію на самоплив не пустила, але стала в 10 вечора відбирати телефон у сина і повертати його тільки вранці. Він бурчить, але «правила гри» приймає. Зате чудово висипається.
Більше книжок для батьків у Чернігівській обласній бібліотеці для дітей
