Віртуальна ЧИТАЛЬНЯ
ІВАСИК ТЕЛЕСИК
Українська народна казка
Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема. Журяться дід та баба: «Хто нашої й смерті догляне, що в нас дітей нема?» От баба й просить діда:
– Поїдь, діду, в ліс, вирубай мені деревинку, та зробимо колисочку, то я положу деревинку в колисочку та й буду колихати, от буде мені хоч забавка!
Дід спершу не хотів, а баба все просить та просить. Послухався він, поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку.
Положила баба ту деревинку в колисочку – колише й пісню співає:
– Люлі-люлі, Телесику,
Наварила кулешику, –
І з ніжками, і з ручками
Буду тебе годувати!
Колихала-колихала, аж полягали вони увечері спати. Встають уранці – аж з тієї деревинки та став синок маленький. Вони так зраділи, що й не сказати!
Та й назвали того синка Телесиком.
Росте той синок та й росте, – і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього.
От як підріс він, то й каже:
– Зробіть мені, тату, золотий човник і срібне веселечко: буду я рибку ловити та вас годувати!
От дід зробив золотий човник і срібне веселечко, спустили на річку – він і поїхав.
Їздить Телесик по річці, ловить рибку та годує діда й бабу, наловить та віддасть – і знову поїде.
А мати йому їсти носить. Та й каже:
– Гляди ж, синку, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далі.
От мати наварила йому снідати, принесла до берега та й кличе:
– Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
Iвасик-Телесик
Телесик почув:
– Ближче, ближче, човнику, до бережка, – це ж моя матінка снідати принесла!
Пливе. Пристав до бережка, наївся, напився, віддав матері рибку, відіпхнув золотий човник срібним весельцем і поплив далі рибку ловити.
А змія й підслухала, як мати кликала Телесика, прийшла до берега та й давай гукати товстим голосом:
– Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
А він чує:
– То ж не моєї матінки голос! Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі!
Махнув весельцем – човник і поплив. А змія стояла-стояла та й пішла від берега геть.
От мати телесикова наварила йому обідати, понесла до берега та й кличе:
– Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
Він почув:
– Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка мені обідати принесла.
Приплив до берега, наївся, напився, віддав матері рибку, що наловив, відіпхнув човника і поплив знову.
А змія приходить до берега та знову товстим голосом:
– Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
А він почув, що не материн голос, та й махнув весельцем.
– Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі!
Човник і поплив далі.
Змія бачить, що нічого не вдіє, та й пішла до коваля.
Ковалю, ковалю! Скуй мені такий тонесенький голосок, як у телесикової матері!
Коваль і скував. Вона пішла до бережка й стала кликати:
– Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
А він думав, що то мати:
– Ближче, ближче, човнику, до бережка, – то ж мені матінка їсти принесла!
Та й приплив до бережка.
А змія його мерщій ухопила з човна та й понесла до своєї хати.
Приносить до хати:
– Зміючко Оленко, відчини!
Оленка відчинила, змія увійшла в хату.
– Зміючко Оленко, натопи піч так, щоб аж каміння розпадалося, та спечи мені Телесика, а я піду гостей покличу, та будемо гуляти.
Та й полетіла кликати гостей. От Оленка натопила піч так, що аж каміння розпадається, а тоді й каже:
Iвасик-Телесик
– Сідай, Телесику, на лопату!
А він каже:
– Коли ж не вмію, – як його сідати?
– Та вже сідай! – каже Оленка.
Він і поклав на лопату руку.
– Так? – каже.
– Та ні-бо: сідай зовсім!
Він поклав голову:
– Отак, може?
– Та ні-бо, ні! Сідай увесь!
– А як же? Хіба так? – та й попутав ногу.
– Та ні-бо, – каже Оленка.
– Ну так покажи ж, – каже Телесик, – бо я не знаю як.
Вона й почала показувати, та тільки сіла, а він за лопату та й укинув її в піч і заслінкою піч затулив; а сам замкнув хату, зліз на превисоченного явора та й сидить.
От змія прилітає з гостями.
– Зміючко Оленко, відчини.
Не чує
– Зміючко Оленко, відчини!
Не озивається.
– От вража Оленка – вже десь повіялась!
От змія сама відчинила хату, повходили гості, посідали за стіл. Відслонила змія заслінку, вийняла печеню, та й їдять, – думали, що то Телесик. Попоїли добре, повиходили на двір та й качаються по траві:
– Покочуся, повалюся, телесикового м'ясця наївшись!
А Телесик із явора:
– Покотіться, поваліться, оленчиного м'ясця наївшись!
Вони слухають: «Де це?»
Та знову:
– Покочуся, повалюся, телесикового м'ясця наївшись!
А він знову:
– Покотіться, поваліться, оленчиного м'ясця наївшись!
Вони знову: «Що воно таке?» Давай шукати, давай дивитися та й угледіли Телесика на яворі.
Кинулись до явора та й почали його гризти.
Гризли-гризли, аж зуби поламали, – а не перегризуть.
Кинулись до коваля:
– Ковалю, ковалю! Скуй нам зуби, щоб того явора перегризти!
Коваль і скував. Вони як почали знову... От-от уже перегризуть. Коли летить табун гусей. Телесик їх просить:
– Гуси, гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята
Та понесіть до батенька,
А в батенька – їсти й пити,
Ще й хороше походити!
Iвасик-Телесик
А гуси й кажуть:
– Нехай тебе середні візьмуть!
А змії гризуть-гризуть... Аж летить знову табун гусей. Телесик і просить:
– Гуси, гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята
Та понесіть до батенька,
А в батенька – їсти й пити,
Ще й хороше походити!
Так і ці йому кажуть:
– Нехай тебе задні візьмуть!
А явір аж тріщить. Відпочинуть змії – та й знову гризуть, відпочинуть – та й знов... Аж летить іще табун гусей. Телесик так їх і просить:
– Гуси, гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята
Та понесіть до батенька,
А в батенька – їсти й пити,
Ще й хороше походити!
– Нехай тебе заднє візьме!
Та й полетіли.
Сидить сердешний Телесик, – от-от явір упаде, от-от доведеться пропасти!
Iвасик-Телесик
Коли це летить собі одним одне гусеня: відбилось – насилу летить. Телесик до нього:
– Гуся, гуся, гусенятко!
Візьміть мене на крилятко
Та понесіть до батенька,
А в батенька – їсти й пити,
Ще й хороше походити!
От воно:
– Сідай! – каже та й ухопило його на крила. Та втомилось, сердешне, так низенько несе.
Iвасик-Телесик
А змія за ним – чи не вхопить його – женеться. Та таки не наздогнала.
Iвасик-Телесик
От гусеня принесло та й посадовило Телесикана причілку знадвору, а само ходить, пасеться.
Сидить Телесик на причілку та й слухає, що в хаті робиться. А баба напекла пиріжків, виймає з печі й каже:
– Це тобі, діду, пиріжок, а це мені пиріжок!
А Телесик знадвору:
– А мені?
То це вона знову виймає пиріжки та й каже:
– Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!
А Телесик знову:
– А мені? Вони й почули.
– Що це? Чи ти чуєш, діду, наче щось гукає?
– Та то, – каже дід, – мабуть, так учувається.
То знову баба:
– Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!
– А мені? – з причілка каже Телесик.
– От же таки озивається! – говорить баба та зирк у вікно – аж на причілку Телесик. Вони тоді з хати, та вхопили його, та внесли в хату, та такі раді!
А гусятко ходить по двору, мати й побачила:
– Он гусятко ходить. Піду впіймаю та заріжу. А Телесик каже:
– Ні, мамо, не ріжте, а нагодуйте його! Коли б не воно, то я б у вас і не був.
От вони нагодували його, і напоїли, і під крильця насипали пшона.
Так воно й полетіло.
От вам казочка, а мені – бубликів в'язочка.
МУДРА ДІВЧИНА - СЕМИЛІТКА
Були два брати: один великий багач, а другий бідний, такий бідний, що і шерстини не мав коло хати, худобини. Прийшов до багатого брата і просить молока. У брата є тридцять корів, але молока дати не хоче. Заслабло якось у того багача теля. Хотів уже його різати, та прийшов бідний брат і випросив від нього теля собі. Теля виросло — стала з нього гарна корова. Молока дає більше тих тридцять корів багача. Хоче багач ту корову відібрати, а бідний не віддає. Тоді багач подав на бідного до суду.
Пішли до суду. Але що? Той багач з панами знається, з панами за столик сідає, то суддя каже до того бідного:
— Щоб так до мене прийшов — ні йшов, ні їхав, ні голий, ні одітий, то тоді буде твоя корова!
Прийшов бідний додому та й плаче. А мав він доньку — сім років малій, але була дуже мудра. Донька й каже:
— Чого ви, тату, плачете?
— Та казав мені суддя з'явитися, аби ні йти, ні їхати, ні голому, ні одітому!
— Ой, тату, та ви того плачете? Дайте мені полотна, баранця і зайця, то я за вас сама піду!
Зняла вона з себе одяг, наділа на голе тіло полотно, баранця між ноги, а зайця в руки і так прибігла на аж до суду. Суддя побачив та й спустив собак – щоб роздерли дівчину. Але вона пустила зайця, і пси за зайцем побігли. Тоді той пан питає:
— Хто тебе так нарядив?
— Я сама такий розум маю!
Тоді суддя знов закликав тих братів до суду та й каже:
— Хто скаже, що найродючіше, найтяжче, найсвітліше і найчистіше, то того корова буде!
Бідний прийшов додому і почав знову плакати. Донька й питає:
— Чого ви, тату, плачете?
— Ой, — говорить, — казав суддя відповісти, що є найродючіше, найтяжче, найсвітліше і найчистіше?
— Тату, тату! Земля найтяжча і найродючіша, а очі найсвітліші і найчистіші!
З тим бідняк пішов до суду. А багач зарізав пацюка, взяв пшениці і те до суду везе. Вже на суді питаються того багача:
— А що там, куме, ви відгадали?
Той і каже:
— Мій пацюк — найродючіший і найтяжчий, а моя пшениця найчистіша і найсвітліша. То я те панові дарую!
Тоді суддя питає бідного:
— А ти як кажеш?
— Земля найтяжча і найродючіша, а очі — найсвітліші і найчистіші!
Тоді суддя признав корову бідному. Але питає:
— Хто тобі підказав?
— У мене є така дитина — сім літ має.
— Скажи їй, щоб принесла мені дарунок і не дарунок!
Він прийшов додому, та так засумував, а донька питає:
— Чого ви, тату, знову плачете?
— Бо біда, — каже. — Казав суддя, аби ти принесла дарунок і не дарунок!
— Дайте мені птаха, то понесу!
Та й пішла з птахом до того судді. Дає йому дарунок. Суддя наставив руку, а дівчина пустила птаха, і він полетів: то був такий дарунок і не дарунок.
А суддя був нежонатий. Послав він по її батька та й каже:
— Я беру її за жінку, бо вона мудріша, чим я!
Суддя і дівчина побралися. Якось він поїхав на гостину, йшли купці з дороги: один собі коней накупив, а другий биків. Ночували вони в корчмі, а кобила вночі лоша народила. Один купець каже:
— То моя кобила уродила лоша!
А другий собі:
— То мій бик уродив!
Пішли з тим до суду, але судді не було дома. Його жінка розпитала, чого вони хочуть, та й каже:
— А чи чоловік родить, чи жінка?
— Та жінка!
— Ну, то щоб ви знали, що кобила народила лоша, а не бик!
Та й купці пішли собі геть. Ідуть вони дорогою, а назустріч суддя їде. Каже один купець другому:
— Яка та пані мудра! Так нас розсудила — ліпше, якби який суд!
А суддя те вчув, приїхав додому й каже:
— Ага, то ти вже суд робиш сама? Іди від мене геть!
Жінка просить:
— Та давай хоч ще раз повечеряймо разом!
Повечеряли, але вона приготувала йому такий чай, що як його напився, то заснув. Взяла вона тоді чоловіка на віз та й везе. Він у дорозі пробудився й каже:
— Куди ти мене везеш?
— Куди я їду туди і тебе везу!
Тоді пан каже:
— Повертай додому, нехай уже так і буде.
Вернулися додому, і відтоді вона сама суд робила.
ЗАЛІЗНОНОСА БАБА
Українська народна казка
Раз був, де не був, за темними лісами, за глибокими морями, від нас на сімдесят сім держав, а ще далі — на десять горобиних кроків і на двадцять блошачих скоків. Жив там один чоловік, який мав стільки діточок, як на решеті дірочок, і ще одним більше. Діти такі, ніби з лантуха картоплі насипав: малі, більші, ще більші.
Журився чоловік, що йому робити з діточками, бо був такий бідний, як церковна миша. Коли дивився на дітей, то серце йому розривалося: бліді, голодні й такі слабенькі, що падуть од вітру.
Думав, думав чоловік, як зарадити біді, але ніяк не годен був щось надумати. Ще доки жила жінка, сяк-так тягнули з дня на день, а як померла, то всі біди посипалися на його бідну голову. Крутив, вертів на всі боки, айбо чим далі, тим гірше виходило.
Каже собі чоловік: «Гей, та сього вже не можна витерпіти! Піду світом, щастя пошукаю, бо як удома сидітиму, усі погинемо».
Так і зробив. Нагодував дітей, чим було, взяв на плече сокиру і пішов широким світом.
Іде, йде, йде. Раз лиш заблудив у глибокий ліс. Застала його така ніч, що в потемок можна би сокирою затяти. Айбо чоловік не стає, а все далі йде. Коло півночі вже й сили не має іти, але боїться лягти відпочити, щоб звір його не розірвав.
Раптом далеко перед ним щось блиснуло. Чоловік — за світлом, за світлом і дійшов: світло виливалося з маленької хижки, що була серед лісу.
Чоловік заглянув у вікно: лампа світить і вогонь горить, аж іскри розлітаються, начеб якась невидима сила гребла грань[1] у пічці.
Чоловік подумав: «Ой, то би добре зігрітися й просушитися». Бо падав дощ, і плаття подорожнього геть чисто промокло. А громи так почали бити, що душа із чоловіка мало не вискочила вон.
— Но, буде що буде, я зайду до хижі. Ачей, мене не вб'ють, а як будуть бити, то і я маю сокиру!
Погрюкав у двері. Ніхто — нічого. Погрюкав .удруге. Тихо. Натис на двері — вони відчинилися. Переступив поріг, а в хижі тепло-тепло, і чимось приємно пахне. Але хижа порожня. Розглядає, ходить чоловік по хаті, але ніде живої душі!
Став коло вогню, сушить плаття. Потім сів на лавицю і гріється. Тут так добре, а надворі темна ніч, дощ ллє, громи бухають! Чоловік думає собі: «Хто тут жиє й чому так красно пахне?..» Глипнув на стіл, а там усяка їжа й пиття: м'ясо печене, курка, калачі — що лиш загадати!
«Но,— говорить собі чоловік,— вже нагрівся, а тепер наїмся, бо й черево, чую, біду робить…»
Сів до столу й почав уплітати. їсть то одне, то друге й попиває. їв і пив доти, доки в нього лізло. А потім набив піпу[2], запалив та й курить, як із комина…
Нараз позирає, а поряд на лавці паскудна чорна кішка, і на нього очі витріщила. Хотів відігнати, а вона тої ж хвилини щезла. «Гм! —думає чоловік.— не бачив, коли з'явилася, не бачив, куди й зникла. На мою душу, я потрапив у чортівську. хижу».
— Так і є…— озвався голос.
Бідолашний чоловік глипнув у той бік, звідки почув голос, а там таке бабище сидить, що на неї й дивитися страшно: стільки на ній зморщок, як у циганки на спідниці зборок, носище такий довгий, що коли голову схилить, то в землю впинає. А той ніс із заліза: коли ним ударить, то гуде, як дзвін…
Баба говорить:
— Так, так, чоловіче, потрапив ти до чортівської хижі. Я чортова мати. Зараз прийде із пекла мій син і візьме тебе в руки. А ще, як йому скажу, що ти його полуденок з'їв, йо-йой, неборе!..
Почув оце чоловік, і аж мороз пішов по ньому. Зубами цокотить. А баба продовжує:
— Тут помочі не є! Ніякої. Ти пропав навіки. У пеклі чорти вилами будуть тебе шпигати, гарячою смолою поїти, у бочці із сіркою кожного дня купати. Но, добре тобі буде?
— Йой,— відпрошується бідний,— душко, поможи мені. У мене купа дітей. Що буде із ними? Усі загинуть без вітця, без матері!
А баба булькоче:
— Підеш до пекла! Там тобі є місце. Я могла б тобі допомогти, айбо і так не допоможу!
— Красунечко, поможи мені! Що хочеш я тобі зроблю, лиш най мене твій син до пекла не несе!
— Но, добре. Допоможу, якщо вчиниш те, що накажу. Діло не тяжке.
— Я на все пристану!
— Тоді тебе визволю від пекла, зроблю щасливим та багатим, якщо візьмеш мене за жону.
Чоловік, як це почув, то мало з ніг не впав. Йой, йой! Щоб він узяв за жінку стару бабу із залізним носом?! Що люди сказали б, якби побачили в селі, яку відьму він привів до хижі.
А баба своє:
— Так, так чоловіче! Ти бідний. У тебе діти, а жінки не маєш. Візьмеш мене й побачиш, як добре тобі буде. Та й твоїм діточкам. Я їх буду в маслі-молоці купати, а палицею по хребту мастити… Но, згоден?
Що робити? І залізноносу не хочеться брати, але й у пекло йти не має дяки.
— Добре,— погодився.— Візьму тебе за жінку, тільки врятуй від пекла!
— Домовилися! А тепер збираймося до тебе, щоб ми до ранку були вже на місці.
Та й відразу вибігла, як молодиця. За якусь хвилину привела віслюка. Потім принесла міхи й повела чоловіка до підземної комори. А там чого тільки нема! Всіляке плаття дороге — чоловіче і жіноче, їжа та пиття, яке лиш загадати… Гроші золоті й срібні, дороге каміння різних кольорів…
Баба каже:
— Но, дорогий мій газдику, се твоє й моє. Пакуй у міхи, що в них тільки влізе, повеземо до твоєї хижі.
Насипали золота, срібла, діамантів, напакували дорогого плаття, а зверху поклали їжу і напої. Міхи звалили на візок, що напоготові стояв коло хати. Впряг чоловік осла, і рушили в дорогу.
Їхали цілу ніч, дрімаючи на возі. Коли розвиднялося, вже були на краю лісу.
Баба говорить:
— Не поспішай, газдику, спочиньмо тут на травичці зеленій.
Чоловік спинив осла, позлізали з возика, розв'язали міхи й почали пригощатися.
Силує баба чоловіка:
— Їж, дорогий мій, їж! — і вибирає йому найсмачніше.
Але чоловікові тепер не до їдіння і не до пиття. Усе думає, як би позбутися біди.
А баба наїлася, випила пляшку міцного вина, випила другу й лиш перевернулася: сп'яніла і заснула.
Чоловікові не треба було більше. Поплював у руки, взяв сокиру та коли гупнув обухом по бабиному залізному носі, той переломився. Баба закричала, а далі простерлася, як пес на паздір’ї[3], раз-двічі тріпнулася й померла. Айбо коли чоловік гримнув по її носі, той так загудів, що почули в пеклі:
— Го-го! — закричав чорт.— Моїй мамі хтось ніс переломив… За ним! Треба схопити!
І зразу вискочив із пекла.
А чоловік, гадаєте, сидів? Не чекав ні хвилини. Скочив на воза й ломакою гатить віслюка. Осел-неборака не знав, у чому діло, і перелякано помчав що було духу. Возикові тільки замітувався зад то в один, то в другий бік. Уже недалеко було до села, коли чорт вийшов із лісу і знайшов свою матір з переломленим носом. Озирнувся і побачив возика — за ним! Догнав чоловіка саме в ту хвилину, коли вже той повертав до себе у двір.
— Злодію, вбивце! — вигукує чорт.— Далі не жиєш!
— Пусти! —кричить ґазда.— Тут уже я пан!
Чорт таки тягне чоловіка, а той не дається — вчепився за стовпа.
На крик вибігли діти: обдерті, кострубаті, замащені. Почали галасувати:
— Йой, йой, нянько привів нам чорта! Обдеремо його і зі шкури пошиємо бочкори[4]!
— Будемо мати й м'ясо!
— А з чортових рогів будуть нам трумбети[5]!
Чорт перелякався і почав просити чоловіка:
— Пусти мене, ніколи не буду більше тобі шкодити.
А чоловік каже:
— Не пущу, най мої діти не будуть голодні.
Та чорт таки вирвався. Озирнувся вже аж коло лісу. Вхопив свою матір і скочив просто в пекло.
А чоловік завів у двір віслюка із возиком. І від того дня так забагатів, що не було такого багача в цілій околиці.
[1] Грань — жар.
[2] Піпа — люлька.
[3] Паздір'я — костриця (внутрішня частина прядивних рослин — льону)
[4] Бочкори — посоли.
[5] Трумбета — горн.
