ІВАН АНДРУСЯК ЗАВІТАВ НА КНИЖКОВУ ТОЛОКУ ДО ЧЕРНІГОВА

Література – це його робота, покликання і саме життя. Цими вихідними на книжкову толоку до Чернігова завітав один із найвідоміших і найактивніших дитячих письменників сучасності Іван Андрусяк. Чоловік жартує — писати свої твори почав тоді, коли ще навіть не вмів писати. Іван Михайлович з 2005 року звертається до дитячої літератури. Пише з гумором, проте головну увагу концентрує на дитячій психології, наголошуючи на тому, що добро і любов перемагають неодмінно. Всі бажаючі мали змогу придбати книги, підписані автором. До речі для тих, хто не встиг придбати - книжка є в бібліотеці, встигни першим прочитати ➦

Андрусяк І. 28 днів із життя Бурундука : повісті та оповідання / худож. Г. Осадко. - Київ : Фонтан казок, 2017. - 2016 с. : іл. - (Книжка про мене). 

Уривок із книжки Івана Андрусяка «28 днів із життя Бурундука»

Свою сестричку, попри всі її капризи, я, звісно, дуже люблю, але в неї є одна серйозна вада – вона дівчинка! Я такого не замовляв, та що тут удієш… Сестричка – це на все життя, й нікого не обходить, капосна чи ні. Хоч як, а мусиш миритися!

…Ну, так – я замовляв братика. Малий ще був, років зо п’ять, певно, мав – принаймні до школи й не збирався. І мені страшенно хотілося братика, щоби я був не сам, а мав із ким у футбол грати.

Але тоді я ще не знав, звідки беруться діти.

Авжеж, тепер я геть усе про це знаю! А тоді ще вірив усяким казкам, які нам батьки розказують, – ніби лелека їх у капусту приносить, і все таке…

Тож одного разу тато взяв мене до себе на роботу. Здається, то була субота, коли садок не працював, а татові й мамі чомусь треба було працювати. І вони вирішили, що в татовому кабінеті я зроблю менше шкоди, ніж у мами на лекції.

Тато сидів за своїм комп’ютером, а мене посадовив за сусідній, саме вільний, увімкнув мені якусь гру й попросив не заважати. Я грався, тато працював – і тут йому за чимось треба було вийти з кабінету. А в нього на столі одразу кілька телефонних апаратів стояло, і один із них був цікавий такий: без кнопочок і без диску зовсім – лише слухавка на коробці, та й усе. І я чомусь вирішив, що з такого апарату можна зателефонувати, куди собі забажаєш…

Ну, підняв я слухавку. В ній щось пікнуло, клацнуло, і дивний голос каже мені звідти:

– Так!

– Еее… Це лелеки? – питаю я.

– Лелеки? – здивувався голос. А потім подумав і підтвердив: – Ну, так. Лелеки…

– Як добре, що я до вас додзвонився! – кричу я в слухавку. – Я давно до вас додзвонитися хотів!

– Навіщо? – питається голос.

– Та як же навіщо?! – у свою чергу дивуюсь я. – Ви ж дітей приносите! То я й хотів вас попросити: шановні лелеки, принесіть мені братика! Щоби я мав із ким у футбол грати…

– Гм… – замислився голос. – Ну… Гаразд, – вирішив нарешті. – Принесемо.

– Справді-справді принесете?

– Справді-справді принесемо. Чекай, – і в слухавці забібікало.

Я, радий-радісінький, швиденько примостив її на важіль і кинувся назад до своєї гри.

Що було далі, я вже й не пам’ятаю, – але потім з’ясувалося, що насправді я зателефонував не до лелек, а до татового начальства. І воно, начальство, пересміявшись, викликало тата й розпорядилося негайно виконати моє замовлення. З такої нагоди пообіцяло навіть платню підвищити…

Певно, тато дуже-дуже старався – бо перестарався. І замість омріяного братика народилася в мене капосна сестричка.

Так що з футболом мені ще із дитинства не щастить…