Дебютна книга Романа Закревського: «Це історія звичайної людини в умовах війни, яка можливо покаже читачу відповіді на якісь його особисті питання»
Нещодавно друком вийшла перша книга відомого у Чернігові і за його межами фотографа Романа Закревського «Я стою у довгій черзі разом з іншими військовими». Нині він є військовослужбовцем бригади спеціального призначення «Азов» НГУ. У своїй дебютній збірці есеїв Роман описує власний досвід, відчуття і рефлексії про життя на війні.
- Романе, про що твоя книжка?
- На мою думку першочергово вона про перехід з цивільного життя в військове і про людину, яка була точно не народжена для війни, але не могла залишитись поза цією екзистенціальною загрозою і стояти осторонь, коли зʼявився шанс застосувати свої скіли для служби в війську. Це ще про те, шо мрії збуваються, але ж яким дивним і не передбачуваним чином. Ще книжка говорить про те шо це звісно страшна війна і все таке, але, блін, там люди теж живуть і виживають і приносять користь. Тому немає ніяких причин боятися, якщо звісно знаєш, чого хочеш і якщо маєш сили і голос заявити, в чому ти спеціаліст. Бо як ніяк армія складається зі звичайних людей, і кожен із них може знайти своє місце у війську, навіть не знаючи на початках, що там робити.
- Хоча у суспільстві доволі міцно існує стереотип, що в разі мобілізації – ти автоматично опиняєшся в піхоті.
- Так, але цей наратив – піти на війну і одразу опинитися в піхоті – насправді хибний, як мінімум, у нас в бригаді чи в бригадах, де цінують особовий склад. І про це розповідає книга. Про те, шо військо армія чи війна це насамперед не окопи, а люди, які служать країні і взаємодіють між собою в нестандартних обставинах, але з однією метою. І з усвідомленням, шо роль кожного бійця важлива в усіх сенсах: і на рівні підрозділу, і на рівні майбутнього країни.
- Фактично ти розповідаєш в книзі свій особистий досвід – людини не мілітарної, яка опиняється у війську. І цей досвід і такий простий і відвертий погляд на реальний військовий щоденний побут може бути напрочуд корисним для інших.
- Так, мені хотілося розказати історію однієї людини зі своїм бекграундом і історією такою ж неповторною і можливо схожою з історією інших. Хотілось поділитись цією історію, шоб читач знайшов там себе чи якісь знайомі власні думки в контексті основної спільної обставини для всіх – довгої і кривавої війни.
Це звичайна історія звичайної людини в умовах війни, яка можливо покаже читачу відповіді на якісь його особисті питання: питання страху перед невідомістю і як герой з цим взаємодіє і працює, про те як насправді все відбувається в армійському світі, як саме живуть і переживають війну бійці на фронті. Якийсь особливий авторський погляд на більш точкову ситуацію і обставини, а не загальну картину з новин. Не знаю, чи вийшло це у мене як у автора чи ні, але хотілося бути відвертим, бо з плином життя прийшло розуміння, що відвертості нам всім не вистачає в якихось простих і важливих справах. А нічого іншого окрім себе я не знаю і нічим більше я не займаюсь – то хотілося поділитися зі світом звичайною історією, яка могла трапитися з будь-ким на моєму місці.
- Це справді важливо.
- Але у книжки була й ще одна причина з’явитися на світ. Ще колись давно мій дід написав історію нашої родини. Він згадував там історії родичів: де вони народились, хто були їхніми батьками. Від прадідів до його рідних онуків. І ще він дуже хотів, щоб я продовжував його справу – писати історію сімʼї. Тому ця книжка в якомусь сенсі є продовженням його твору, хоч і короткого періоду – перші 1,5 роки служби – але все рівно. Чесно кажучи, я більше наробив фотографій своїх родичів ніж написав текстів, але тим не менш, я вважаю цю книгу своєрідним доповненням до праці мого діда. Як мінімум, думаю, моїм дітям буде цікаво колись її прочитати теж.
- Як йшов сам процес написання цієї книжки, адже це твій перший такий літературний твір? Все ж, ти набагато більш відомий саме як фотограф.
- Я почав писати, і ця книга якось сама почала лізти. В принципі, я все життя щось писав, але вперше воно якось само почало приходити. Я писав після кожного якогось нового виїзду, нового досвіду, нової ситуації. Для мене армія – це ж максимально все нове, хоча навколо мене всі військові, які так чи інакше служили чи досі служать.
Потім я ці тексти почав викладати в соцмережі, і засновник The Ukraїner Богдан Логвиненко побачив ці пости і написав мені. Каже: може ти плануєш книжку написати? А я справді завжди мріяв написати книжку, так само як і знімати війну на фото. І якось так воно все і зійшлось. В цій книзі описані події 2024 року: Серебрянське лісництво, Торецьк, Катеринівка, Нью-Йорк.
- Дякуємо за службу, за цю книгу, за твої світлини. Чернігів чекає тебе додому!
