Хапай новинку
Хапай новинку!
«Клуб врятованих: непухнасті історії». Уривок з нової книжки Сашка Дерманського і Тетяни Копитової
Вже незабаром у видавництві Vivat вийде книжка Сашка Дерманського з ілюстраціями Тетяни Копитової «Клуб врятованих: непухнасті історії». Цей проєкт особливо цінний тому, що це не просто книжка, а можливість долучитися до доброї справи – книжка виходить у партнерстві з зоозахисною організацією UAnimals. 5 гривень із кожного примірника будуть передані на потреби тварин, які потребують підтримки.
Оповідки, вміщені в цій книжці, засновані на реальних подіях. Це історії тварин, які потребували допомоги і історії людей з великими серцями. Попри те, що книжка щемка і дуже зворушлива, вона життєствердна – всім вдалося врятуватися. Саме такі історії потрібні дорослим і маленьким читачам. Історії, в яких багато любові і надії, які так важливо берегти особливо зараз, коли триває війна.
Потап, який дізнався про найцінніше
Потап сидів на паркані й ліниво спостерігав за тим, що коїться на сусідньому подвір’ї. Люди складали в багажник автомобіля порожні ящики з-під фруктів. Поруч крутилися їхні тварини — одинадцять собак і шестеро котів.
— Ну от, — нявкнув Потап, — і ваші тікають. Вони й так щось довго затримались. Мої ще місяць тому чкурнули.
— Наші нас не покинуть, — відповів найстарший із псів Мобі.
— Ще й як! — фиркнув Потап. — Мене одного не взяли, а вас он ціла зграя. Машина маленька. Люди завжди беруть із собою найцінніше. От вони й візьмуть…
— Щоб ти знав, — перервала його Аза, — наші люди завжди про нас дбали.
— Ну… — скептично нявкнув Потап, — то ж війни не було. А тепер, коли падають ракети та снаряди, кожен тільки про власну шкуру думає. Повірте, я знаю, що кажу.
— Та ну тебе! — гавкнула на Потапа Пумба. — Наші люди не такі.
Кожна із сімнадцяти тварин була впевнена, що їх усіх люблять. Чоловік і Жінка добрі. Вони весь час підбирали на вулицях Краматорська й приносили додому все нових і нових бездомних котів і собак. Комусь шукали чуйних господарів, а когось, переважно найслабших і хворих, лишали собі. Поки лікували, поки виходжували — так примудрялись пригорнутися серцем до врятованої тваринки, що навіть у «добрі руки» віддати вже не могли.
Ні, їх не покинуть. Чи, може… може, Потап має рацію? Війна ж бо… Потапові слова таки посіяли в собачих і котячих душах сумніви. Мимоволі тваринки збилися в купку біля машини. Сімнадцять пар очей з надією та тривогою дивилися на Чоловіка й Жінку, які виносили з будинку невеличкі пакунки з речами.
Мобі, як найстарший, вирішив прояснити ситуацію.
— Гав! — подав голос пес, коли Чоловік учергове вийшов із будинку. — Що відбувається?
— Мобі! — невдоволено буркнув той. — Заспокойся! Ти ж бачиш, що зараз не до тебе. І забери з-під ніг Лялю, Кулю й Малюка! Відійдіть, будь ласка.
Чоловік завів машину й знову подався в дім.
— А я казав! — чомусь радів від почутого Потап. — Ви просто плутаєтеся під ногами. Їм не до вас, чули?
Мобі похнюпився. Ляля, Куля й Малюк, підібгавши хвостики, притулилися до решти тварин.
— То що, вітаю в клубі покинутих! — вів своєї Потап. — Нічого, звикнете. Тільки от що ви їсти бу…
Кіт не встиг закінчити фразу. З будинку вийшла Жінка. Вона несла велику упаковку собачого корму. За нею знову вийшов Чоловік. У його руках теж були мішки з кормом для тварин. Люди поклали ношу в багажник.
— Ну що, бандо! — звернулась до улюбленців Жінка, відчиняючи задні дверцята авто. — Усі тут? Ану ж, по одному. Пішли! Мобі!.. Елвіс!.. Аза!.. Ася!..
Коли найбільші собаки вмостилися на задньому сидінні, Жінка зачинила задні дверцята й відчинила передні.
— Атосе, Крузе, Лялю, Куле, Малюче, Пумбо, Таю, сюди!
Згаслим поглядом Потап спостерігав, як Чоловік відчиняє ворота, а Жінка вмощує в ящики з-під фруктів усіх шістьох котів і ставить ті ящики в багажник. Чоловік сів за кермо. Коли всі тварини були в машині, він спитав у дружини:
— Нічого не забули?
— Здається, усе найцінніше ми взяли, — відповіла вона.
— Тобто всіх найцінніших, — усміхнувся Чоловік.
— Ага. Майже, — усміхнулась Жінка, повертаючись до сусідського кота. Розгублений і нещасний, він так і сидів на паркані. — Потапе, а ти чого там застряг? Чекаєш персонального запрошення? Ану, мерщій у ящик! Кришка багажника гупнула над головою. Потап мимоволі зіщулився.
— Ласкаво просимо в клуб врятованих, — долинув із салону авто приглушений і спокійний голос Мобі.
Машина рушила з місця…
