ПРО УКРАЇНСЬКУ ВИШИВАНКУ - ДІТЯМ

Наближається свято День вишиванки, яке відбувається кожного року у третій четвер травня. Вашій увазі добірка віршів та казка для діточок про українську вишиванку    ➤

НАША ХАТА

Вся у білих рушниках,

наша хата - ніби птах.

Мчить вона через віки,

диво-крила - рушники.

Вишивала їх бабуся,

вишивала їх матуся...

Я теж птаху помагаю -

рушничок свій вишиваю.

Поклад Н.   На веселій вулиці / Поклад, Наталка ; іл. Я. Кернер-Вернер. - К. : АВІАЗ, 2014. - 40 с. : іл. 

ВИШИВАНКА

Квiти розцвiтають

Ось на рукавах,

З iрiю далекого

Повернувся птах –

Дивнi вiзерунки

Сяють, мов живi –

Мама вишивала

Оберiг менi!

Тетяна Винник. "Синій світ" (збірка віршів для дітей)

ВИШИВКА

У вишневому садочку

Тоня вишива сорочку.

Вміло нитки підбирає,

Тихо пісеньку співає:

“Ой летіли дикі гуси...” —

Для рідненької матусі.

Гарно доня вишиває,

Сонця промені вплітає.

Моїй матусі. Двісті віршів для дітей. Видавництво "Навчальна книга – Богдан", Тернопіль, 2014. Упорядкування та передмова - Галина Кирпа, 128 с.

ВИШИВАНКА

За горою дуби червоніють, 

Золотавіють осінню клени,

І розписує дивнії мрії 

Срібна голка по білій пелені.

Сине небо на бризги розбилось 

Об рвучкі Черемошеві води.

Що гуцулчине серце любило — 

Зачарована голка виводить.

Простелилися гори зелені, 

Розійшлися верхами смереки. 

Вишиває по білій пелені —

 Що осталося в мріях далеко.

Леся Храплива, "Іскри". Пластова бібліотека ч. 2. Обкладинку й заставки виконала ст. пл. Ніна Мудрик-Мриц. Клівленд, Огайо, США, Друкарня Я. Аскольда Ємця "БАТУРИН", 1955, стор. 21.

В НАШІМ ДОМІ

Всі хвилини вільні

в нашім домі — спільні.

Батько щось ладнає,

мати вишиває...

І мене вчить мати

також вишивати.

Спершу все для Галі —

для моєї лялі,

потім по стібочку

братові сорочку...

Вишивать навчуся,

як уміє ненька,

вишию з любов’ю

рушничок чудовий

на портрет Шевченка

Марія Хоросницька. "Матусина радість". Вірші для дітей. Художник Катерина Суєвалова. Львів, видавництво "Каменяр", 1991

ВИШИВАНІ КВІТКИ

Казка

Було це давним-давно на нашій Україні. Жили у городі Чернігові брат із сестрою. Брат називався Яромир, а сестра — Доброслава.

Яромир був лицар славний, тисяцький у війську княжому. Коли виїздив, було, ранком із двору у степ — на білому коні, у блискучій зброї, попереду війська свого, то здавалося, що сонце ясніше світить і буйна трава степова до ніг йому стелиться.

На вулицях города всі з пошаною уступалися Яромирові з дороги, бо знали, що немає лицаря над нього. А найбільше боялися його люті половці у степах. Бо знали, що як тільки вийде він у чисте поле, як тільки махне мечем, то горе буде їм, поганим.

А Доброслава гляділа крізь мале віконце у своїй хоромині, як проїздив Яромир вулицями, і раділа, що ніхто не має такого хороброго брата, як вона.

Та ось вирушив великий князь київський на лютих половців. Пішов з ним і Яромир із своїми дружинниками.

Пройшло багато днів, аж ось повертаються княжі вої і кажуть Доброславі:

— Із сумною вісткою прислав нас до тебе князь київський: взяв лицаря Яромира живцем хан половецький у неволю. Повіз його в далекі степи половецькі. Даремно старалися ми його догнати...»

І заплакала Доброслава. А ранком, коли ще челядь спала, пішла у світ шукати свого брата.

Ще весело їй ішлося, поки проходила селами українськими. Тут люди радо її гостили, на ніч приймали, та ще показували, кудою їй у степи половецькі мандрувати. Ще неважко було, коли вийшла в степи українські. Трава там така буйна-буйна, а квітів барвистих так багато, аж за очі бере. А понад степом різної птиці стада, і всі летять на схід. Пішла за ними і Доброслава, бо знала, що туди дорога до половців.

Та вийшла у степи половецькі, а там уся трава жовта, зів'яла, гарячим сонцем спалена. Ні квітів, ні птичок не видно. А сонце пече, і йти важко. Та не приставала Доброслава, а все спішила, щоб якнайшвидше до Яромира дістатися.

Довго блукала вона степом, уже з утоми та голоду ледве ворушитись могла, аж ось — стоять у степу гострокінчасті половецькі шатра. Підійшла вона ближче і стрінула сторожу половецьку. Розказала їй, хто вона та чого шукає. Посміхнулися злобно половці і повели її до свого хана.

А хан і справді держав Яромира у себе, в наметі замкненого. І щоразу питав його:

— Чи хочеш, лицарю руський, Яромире, мені на службу стати, разом зі мною русичів воювати? Дам тобі, чого лиш забажаєш, ще й за сина свого тебе прийму».

А Яромир відказував:

— Немила мені твоя служба, хане. Я — руський лицар, а русичі вірні до смерти князеві своєму та землі своїй. Не буду я задля твоїх багатств наші звичаї прадавні ламати!»

І розлютився тоді хан дуже, сказав замкнути Яромира в окремому шатрі, куди ні один промінчик сонця не заходив, і наказав його самою водою та сухим хлібом кормити. І мучився Яромир, чорнів та охлявав з кожним днем. Вже здавалося: не то що мечем орудувати, а навіть кроку поступити не зумів би. А все таки, коли хан питав його знов, чи готовий він князя свого зрадити, Яромир відповідав: «Ні!»

Коли хан побачив Доброславу, задумав їй з помсти великого болю завдати. Сказав він:

— Є у нас лицар Яромир, та не хоче він сестри ні бачити, ні знати. Він уже до половців пристав і давно забув про Русь і про князя свого. І ти, дівчино, найкраще теж поклонися мені; тоді він, може, і з тобою говорити захоче».

І запалало личко Доброслави гнівом, і сказала вона:

— Може й поклонився вам мій брат, коли ви його чи то голодом, чи мукою приборкали. Та я вам не поклонюся ніколи!»

І, мов вітер степовий, вибігла з ханового шатра і помчалась у степ. А там упала на землю, від степового сонця гарячу, і гірко-гірко заридала, що відцурався братік її Яромир і землі рідної, і сестри своєї.

А потому встала і пішла, куди ноги понесли. І так зайшла знов у степ український. Почула знов, як заспівали хором пташки, побачила квіти барвисті, пахучі. І подумала: як же це міг братік мій такої краси відцуратися? От якби я змогла йому хоч трохи цих квіток передати!

Почала зривати квіти, сіла і заходилася плести з них сорочку для брата. Що білі квітки — то полотно, а що сині, червоні, жовті — то дивні взори, які вона на плечиках,1) на пазушці  2) та на дудах 3) повимережувала.

Скінчила вона робити сорочку, завинула її в ніжне павутиння, щоб дорогою не понищити, і пішла знов у степи половецькі.

Підійшла до табору половецького темної ночі і стала сторожів благати:

— Занесіть цю сорочку лицареві Яромирові, що у вас пробуває!

Довго — довго не хотіли половці вволити її волю, а вкінці один із них змилосердився і сказав:

— Давай сюди, дівчино. Занесу я її твоєму братові, коли так дуже просиш!

дитячі казки Лесі Храпливої-Щур, Вишивані квіткиПриніс сорочку, квітами українськими мережану, до шатра Яромира, кинув йому, а сам швидко пішов, щоб, бува, хто не підглянув.

Одягнув Яромир на себе цю сорочку і — диво дивне!

Що ось і ворушитись не мав сили, — а нараз знову сила давня, лицарська повернулася йому. Що колись здавалося йому, що вже ось-ось на землі половецькій йому марно загинути доведеться, — а тепер туга за рідною землею і на місці всидіти не давала.

Нічкою невидною викрався Яромир із намету ворожого і буйним вихром погнав у степ. Дарма, що половці на конях його здогнати хотіли. Він добре поміж травами високими ховався і їх щоразу зі сліду зводив.

Аж знайшов він у степу сестру свою Доброславу. Розказав їй, як то квіти українські, що з них вона своїми руками йому сорочку сплела, йому силу та відвагу дали, щоб із половецької неволі врятуватися.

дитячі казки Лесі Храпливої-Щур, Вишивані квіткиТоді пішли вони обоє в Україну. Де небо синє, де ясні зорі, де тихі води, де квітки — найкращі в усьому світі. А в городі славному Чернігові дожидали Яромира його дружинники.

І з того часу всі українки залюбки вишивають-мережають квіти барвисті. І хто лише гляне на ці квіти, хто їх рукою торкнеться, тому стає радісно на серці — бо така вже дивна сила тих квіток...

1) Плечики — рамена в сорочці.

2) Пазушка — розріз у сорочці спереду.

3) Дуди — долішнє закінчення рукавів.

Леся Храплива. "Вітер з України". Оповідання та казки для дітей. Мюнхен, Українське видавництво, 1958, стор. 37 - 41.