Віртуальна читальня_ легенди та вірші про вишиванку

У культурі кожного народу є речі, які яскраво відображають його особливу національну традицію. В Україні таким символом є вишиванка – своєрідний унікальний код українського етносу з зашифрованими оберегами та знаками. День вишиванки – поки ще не офіційне і відносно молоде, але таке улюблене народне свято, покликане сприяти єдності й культурному відродженню всього багатонаціонального українського народу. Традиційно в Україні цей день відзначається в третій четвер травня. Цьогоріч – 15 ювілейний рік Всесвітнього дня вишиванки припадає на 20 травня. 

Вишиваночка

Щоб вишиваночку вдягати,

Вагомий привід нам не треба мати.

Її ми хочемо носити кожен день,

Співать народних в ній пісень!

Автор невідомий

 


Вишиванка

Вишиванка – символ України,

Кожної великої родини,

Нашої історії та мови

Залюбки вдягаємо її знову.

Автор невідомий


 Одягаю вишиванку

Синьо-жовта стрічка

В мене у волоссі.

Я хоч ще маленька

Та заплітаю коси.

Одягаю вишиванку

Та іду в садочок зранку.

Автор невідомий


 Вишиване платтячко

Плаття-вишиванку

Одягаю радо,

Буду в ній сьогодні

з друзями гуляти.

Мені личить унікальний

Одяг наш національний!

Автор невідомий


На свята уся сім′я

На свята уся сім′я

Мама, тато й навіть я,

Вишиванки одягаєм

В центрі міста ми гуляєм.

Хай всі знають, що родина

Любить неньку-Україну!

Автор невідомий

 


У садку попросили

У садку нас попросили всіх до свята

Вишиванку з дому взяти.

Зранку ми її попрасували,

акуратно із собою взяли.

Одягнули у садку й закружляли у танку!

Автор невідомий

Якщо людина хоче вишивати

Якщо людина хоче вишивати,

Знайдеться в неї голка, нитка, час...

Зуміє всі відтінки підібрати,

Й шедеври вийдуть з-під руки не раз.

Якщо людина хоче вишивати,

Побачить в цьому радість і красу.

І по узорах буде мандрувати,

І вишиє на квіточці росу,

І створить диво, первозданну казку,

Їй усміхнеться сонечко в вікні,

Бо відіб’ється і любов, і ласка

У хрестиках на білім полотні.

Надія Красоткіна


Я вишию сорочку

Я вишию сорочку кольорову

Й по білім світі гордо в ній піду.

У ній зустріну пору світанкову

І щастя світле я у ній знайду.

Я – українець! Дуже гордий з цього.

Несу у світ традиції свої

Для себе в Бога не прошу нічого,

Все в мене є: і гори, і гаї,

Поля родючі, повноводні ріки,

Озера сині, чисті небеса...

Я син землі від роду і навіки,

В краю, де поруч казка і краса.

Я – українець з щедрою душею,

На вишитому рушникові хліб несу.

Горджуся Україною своєю

І в серці бережу її красу,

Історію, традицію і пісню,

Й правдиве слово-думу Кобзаря...

То ж вишиванку я до серця тисну

І вірю, що зійде моя зоря.

Надія Красоткіна

 Вишивала мама

Мама вишила мені

Квітами сорочку.

Квіти гарні, весняні:

– На, вдягай, синочку!

В нитці – сонце золоте,

Пелюстки багряні,

Ласка мамина цвіте

В тому вишиванні.

Вишиваночку візьму,

Швидко одягнуся,

Підійду і обніму

Я свою матусю.

Вадим Крищенко


День вишиванки

День вишиванки. Це великий день,

Бо люди згадують сім’ю, родину.

Як шила мати і вела пісень,

Сорочку гарну вишивала сину.

Лягав собі узор на полотні,

А мати шила і думки вплітала.

Так долю вишивала день при дні,

Щоб добра доля сина не минала.

А як же вишивала рушники

І дарувала дітям на дорогу…

Щоб діти подолали всі шляхи

Й верталися до рідного порогу.

В тих вишиванках думи і пісні,

Про щастя мрії, туга за синами,

Тривога вічна, гарні дні ясні,

До Бога звернення — молитва мами.

Надія Красоткіна


Вишиванка

Узор вручну, широка планка,

Легенький запах ковели.

Моя сорочка вишиванка ,

Вся ніби сплетена з трави.

Дніпра потоки, степ , простори,

По лівій, правій стороні.

Червоно – чорні всі узори,

Мережив ряд на полотні.

Леся Вознюк

 


Сорочка-вишиванка

Сорочка-вишиванка! Модно й гарно!

Всі різні, двох однакових нема,

Як і людей знайти подібних марно,

Однакових нема, усе дарма.

Робота кожна індивідуальна,

Узор чи колір треба замінить.

Для сина він тепер уже сакральний,

Це оберіг, що завжди захистить.

Вкладає мати душу в вишиванку

І вся любов у хрестиках живе.

Буває, що й не ляже до світанку,

А за вікном он Місяць вже пливе

І заглядає в хату, заглядає…

Свій промінець, мов ниточку, дає.

А мати і часу не помічає,

Все вишиває й думає своє…

Надія Красоткіна


 Вдягни свою чудову вишиванку

А українська вишиванка — диво,

У ній народу код, його душі.

І кожному в ній зручно і красиво,

Вдягнути ж вишиванку поспіши.

І гордо йди у ній по цілім світі,

Та мовою своєю розмовляй!

І хай сміється сонечко в зеніті —

Ти рідного свого не забувай!

Бо в ньому все — ліс, гори і долина,

І річечка, й маленьке джерельце,

Твій рідний край, чарівна Україна,

І мати, й батько — пам’ятай про це!

І хліб на вишиванім рушникові,

І пісня, що до серця пролягла,

І краєвиди навкруги чудові,

І стежка, що у Всесвіт повела.

Вдягни свою чудову вишиванку,

Відчуй в ній ласку і душі тепло,

І чистий ранок в ніжному серпанку,

І те, як добре з мамою було.

Надія Красоткіна


 Українська вишиванка

Вишиванка рідна, ну хіба не диво?

В ній ходити модно, стильно і красиво.

Це митецький витвір, це краса і казка,

В ній душі наснага, материнська ласка.

Кольори сплелися в ній в узори й квіти,

Щоб були щасливі і сміялись діти.

А веселі люди від краси раділи

І самі, звичайно, вишивати вміли

Червону калину, зелені листочки,

Щоб були щасливі доні і синочки.

Й рідні вишиванки їх оберігали

Від біди в дорозі діток захищали.

Щоб у вишиванках хлопчики мужніли,

Рідну Україну захистити вміли.

Вишиванка наша, ну хіба ж не диво?

В вишиванці завжди модно і красиво...

Надія Красоткіна


 Сорочка-оберіг

Вишивала мама синіми ниткам, –

зацвіли волошки буйно між житами.

Узяла матуся червоненьку нитку, –

запалали маки у пшениці влітку.

Оберіг-сорочку вишила для сина.

Візерунком стали квіти України:

маки та волошки, мальви біля хати.

Долю для дитини вишивала мати.

Шила-вишивали хрестики зелені, –

зашуміло листя на вербі й калині.

Золотилось сонце у розлогій кроні.

Вишивала долю, наче по долоні.

Оберіг-сорочку вишила для сина.

Візерунком стали символи Вкраїни:

і верба, й калина, сонях біля хати.

Щастя для дитини вишивала мати.

Білими по білім вишивала ненька,

до ниток вплітала всю любов серденька.

Дрібно гаптувала росяні мережки,

щоб не заростали у дитинство стежки.

Оберіг-сорочку вишила для сина.

Візерунком стала рідна Україна.

Мамину турботу збереже сорочка,

захистять від лиха хрестиків рядочки.

Леся Вознюк


 У вишневому садочку

Тоня вишива сорочку.

Вміло нитки підбирає,

Тихо пісеньку співає:

“Ой летіли дикі гуси…” —

Для рідненької матусі.

Гарно доня вишиває,

Сонця промені вплітає.

Наталія Любиченко


 Вишиванка

Вишиваю вишиваночку

Я для братика Іваночка.

Вишиваночка у вишеньках,

Ягідками рясно вишита.

Вся в мережках вишиваночка

Подарунок для Іваночка.

Варвара Гринько


 Вишиванка

Рано-вранці, на світанку,

Вишиваю вишиванку.

У зеленім житі

Буду ворожити.

Попрошу у неба

Солов’їний щебет.

Попрошу у квітки

Чарівної нитки.

Тоненької, шовкової,

Нитки кольорової.

Полотном біленьким

Вишию рівненько

Голосну сопілочку

І вишневу гілочку,

Пташечку, калину,

Маму і дитину.

Вийся-вийся, голочко,

Вишиваю долечку.

Візерунок рясно -

Буде доля красна.

Яна Яковенко


 Мені сорочку мама вишивала

Мені сорочку мама вишивала,

Неначе долю хрестиком вела,

Щоб лихих стежинок не шукала

І до людей привітною була.

Виконуй доню – мама говорила

Життя закони, істини прості,

Не зраджуй землю, що тебе зростила,

Не залишай нікого у біді.

Наталія Май


Одягнімо, друже, вишиванки

Одягнімо, друже, вишиванки –

Наш чарівний український стрій.

Не для когось, не для забаганки,

А для себе, вірний друже мій.


Одягнімо вишиванки, друже,

Як одвічний предків талісман.

Хай не буде серед нас байдужих

І один в нас буде отаман.


Одягнімо в свята і неділі,

В будень, за потреби, одягнім

І відчуєм – вороги безсилі

Зруйнувати український дім.


Одягнімо вишиванки, друже,

Хай побачить українців світ –

Молодих, відважних, дужих,

У єднанні на багато літ.

Автор: Василь Дерій


Колись давним-давно серед мальовничої природи жили чоловік та жінка. Усе було б добре, та діток у них не було. Нарешті, через багато років у хаті з’явилося двоє дівчаток: одна білявенька з русявим волоссячком, а друга — чорнявенька з волоссям чорним, як смола.

   Збігали роки. Виросли дівчата справжніми красунями, були серцем добрі, усім допомагали, батьків радували та шанували. Припали до вподоби двом юнакам за свою вроду, удачу і працьовитість. Ніщо не віщувало біди, але горе прийшло несподівано. Оселився серед цієї краси страшний Змій. Якось пролітав він над долиною, де дівчата вибілювали на сонці полотно, побачив їх і вирішив узяти у полон. Перетворившись на чудового метелика, він сів на травичку, а потім, перелітаючи з квітки на квітку, з кущика на кущик, усе далі й далі заманював дівчат. Опинилися сестри у непролазних хащах, де ані звір не проходить, ані пташка не пролітає. Метелика враз не стало. Усе почорніло, закрутилося, заревіло. Перед ними став страшний Змій. Схопив дівчат і поніс у своє царство. Плачуть дівчата, а він регоче, реве, жалю їм завдає. Бо не любить слуга злого духу, щоб щастя ходило між людьми, щоб добро панувало.

   Плачуть дівчата і кидають по одній волосині чорного і русявого волосся. Можливо, за цими волосинами їх знайдуть юнаки і вони повернуться додому. І сталося диво-дивне: добрий лісовий дух оживив їх і перетворив на чорні й червоні ниточки. Прилетів Змій у своє царство, замкнув на важкі залізні замки полонянок і ліг відпочивати.

   Тим часом юнаки дізналися, що дівчат украв змій і вирушили в дорогу їх рятувати та з неволі визволяти. Довго йшли вони полями, лісами. Раптом побачили у траві чорні та червоні ниточки. Здогадались вони, що це дівчата їм слід залишили. Почали змотувати вони нитки у клубочки та так і підійшли до Змієвого палацу.

   Викликали Змія на бій. Він вилетів розлючений, страшний, із ніздрів вогонь палає. Не було у хлопців зброї, лише ниточки схрестили. І сталося диво: вони перетворились на міцні мечі, що відразу відрубали по дві голови. Розправилися відважні юнаки зі Змієм, упав палац — і лише купка попелу залишилася від нього. Визволили хлопці полонянок й віддали їм решту чорних і червоних ниток. Цими нитками хрестиками вишили дівчата чудо-сорочки. З вдячністю одягли їх юнаки. Ще кращими і сильнішими стали. А дівчата всім рідним теж повишивали сорочки. Бо на візерунках вишиванок були добрі обереги від усього злого, подаровані добрим лісовим духом дівчатам-полонянкам. Відтоді, кажуть старі люди, повелось вишивання. І де у хаті є вишиванки, там рід живе добре і щасливо.


Легенда про вишиванку

Був час, як почав на землі люд вимирати. Від якої хвороби, того ніxтo не знав. Отак іде чоловік і враз упаде, зчорніє, запіниться і вмре.

Втікали люди з сіл у ліси. Та слідом за ними гналася хвороба. Не жалувала ні молодих, ні старих. Находив такий час, що вже й хоронити вмерлих нема кому...

А жила собі в селі над Дністром бідна вдова Марія. Забрала пошесть у неї чоловіка й п’ятеро дітей. Лише наймолодша Івaнкa ще здорова. Пантрує мaтіp за донечкою, як за скарбом найдорожчим.

Але не вберегла... Почала сохнути Івaнкa, їсти не хоче, а тільки п’є, блідне, тане на очах. А ще просить мaтінкy:

— Врятуй, мамо, я не хочу помирати!

І так ті оченята благають, що бідна жінка місця собі не знаходить.

Одного вечора до хати прийшла якась бабця старенька.

Як і коли прийшла, Марія не чула.

— Слава Богові, — привіталася.

— Слава.

— Що, помирає остання?

— А могла б жити!

Аж кинулася Марія:

— Як? Бабуню сердечна, як Бога благаю, спаси, порятуй найменшу.

Не лиши в сaмoті на стapість!

Взяла, певно, стара до серця той плач і мовила:

— Повідаю тобі тайну тієї страшної хвороби. Але присягни, що не обмовишся. Дитям присягай!

— Присягаю... Донечкою!

— Знай, послав чорну Смерть Господь Бог. Грішників багато зросло. Сказав Бог умертвляти всіx, на кому нема хреста. А чорти втішилися і всіx, на кому не видно хреста, убивають. Що їм до людських душ? Ото і мруть праведні з грішниками купно... Ти тяжко перенесла смерть родини. Дам тобі раду... Виший на рукавах, на пазусі і всюди хрести. Та ший чорні або червоні, щоби здалеку чорти виділи... Але не кажи нікому більше, бо смерть доньки вздриш на очах...

Вже за годину червона і чорна мережки оперезали діточу сорочечку. Світять на завтра до сонця хрести і хрестики. І собі нашила. А донечка здоровшала щодень і просила маму:

— А виший іще терен... А калину...

Як люди тому вишиттю дивували, то казала, що збирається йти в ліси самітницею. Хрести треба на благословення Боже і проти поголосу.

З тим вже Івaнкa здорова: і скаче, і сміється, і співає. А мамине серце стискається від болю, як видить, що знову понесли небіжчика на цвинтар.

Одного разу вся у сльозах прибігла Івaнкa і потягнула маму за рукав на сусідський двір. У домовинці виносили з хати двійняток хлопчиків, Іванчиних ровесників.

Змарніла Марія, аж світиться. Все пестить і цілує доньку, а думи в голові, як хмари зливові:

— Боже милий, та ж то моя надія!

...А діти мруть...

— Господи! Та ж я не переживу її смepті!

...А люди мруть... Не витримала. Від хати до хати бігала розпатлана і страшна:

— Шийте, шийте хрести... Вишивайте... Будете жити! Рятуйтеся!

Люди замикалися в xaті. Думали, що прийшла пора і на Марію. Не вірять.

Марія побігла додому, взяла на руки Івaнкy і подибуляла до церкви. Забила в дзвін на сполох. За хвилю вже всі збіглися.

Обцілувала Марія дитину і мовила до людей:

— Не повірили! Думаєте, здуріла? Та най буде, дітей мeні ваших шкода..., — на тім зірвала з Іванки сорочечку вишиту.

Дитина на очах зчорніла і померла.

— Убивці! Шийте, вишивайте сорочки дітям і собі, — та й впала мертвою біля доньки...

З того часу відійшла хороба за ліси й моря. А люди ходять у вишиванках. Потім вже не стало потреби у вишитих хрестах. Та мaтepі навчили дочок, а дочки своїх дочок, і вже ніxтo не обходився без вишитої сорочки, фартуха чи блузки.

Носять оту красну одіж і понині.

Але мало хто відав, звідки прийшла та краса до людей...

Записано від І. М. Розвадовського, 1918 р. н., у м. Теребовлі в 1978 р. ГО "Український молодіжний прорив"





Популярні публікації